20 століття
В 1905 році власником містечка стає О. Й. Добровольський. Сільських дворів тут було 785, населення — 5838 осіб. У Станіславчику діяли 2 єврейські молитовні школи, а також єврейське училище Талмуд-Тори. Знаходилася тут земська станція, міщанське та волосне управління. Станіславчицьке вапно нарівні з браїлівським постачалося майже на всі цукрові заводи, що були розташовані на головній лінії Південно-Західної залізниці. У 1912 році в містечку міщан, ремісників і торговців, з євреїв нараховувалось 153 особи чоловічої статі. Загальна кількість євреїв, які проживали у містечку 974.
Наприкінці 1929 року члени товариства «Червоний Сівач» створили колгосп і назвали його «Більшовик». На кінець 1930 року заснувалися ще три нових колгоспи: «Батрак», імені Петровського та «1-го Травня». 4 листопада 1932 року в Станіславчику була організована машинно-тракторна станція (МТС). До складу Вінницької округи, яку утворено 27 лютого 1932 року, увійшла 71 адміністративно-територіальна одиниця, що складалася з двох міст: Вінниця, Бердичів та 69 районів. Під номером 47 значився Станіславчицький район.
Під час організованого радянською владою Голодомору 1932—1933 років померло щонайменше 252 жителі села.
17 липня 1941 року гітлерівські окупанти увійшли в містечко із заходу пішими порядками, з південного заходу посунула важка техніка, танки, літаки, в півдня — моторизовані підрозділи. Під час окупації жителі містечка вели важку боротьбу проти гітлерівських загарбників. М. Ф. Головко, М. Тараканов, Г. В. Павлущенко, М. А. Штопко, М. С. Бурдельний були активними учасниками Жмеринського підпільної організації «Радянський патріот». Нацисти, напавши на їхній слід, жорстоко покарали їх. М. А. Штопко та М. С. Бурдельний були страчені, а зв’язківець В. С. Денисов — ув’язнений. На стіні однієї з камер Тираспільської тюрми у Молдові зберігся напис, зроблений кимсь із в’язнів: «2. XII. 43 р. розстріляли 18 партизанів з камери № 38, серед них жителі Станіславчика Макар Андрійович Штопко і М. Тараканов». На могилі закатованих патріотів у цьому місті встановлено пам’ятний знак. На 1 січня 1945 року в Станіславчику нараховувалось 1405 селянських дворів, у яких проживало 5245 осіб. На території містечка розташовано старовинний парк площею більш як 3 га, в якому у весняні дні липові та каштанові алеї мають чарівний вигляд. У центрі містечка в парку культури і відпочинку споруджено пам’ятник воїнам Радянської Армії, які полягли у війні 1941—1945 років.
28 листопада 1957 року було ліквідовано Станіславчицький район з віднесенням його території до складу Жмеринського і Копайгородського районів.
10 вересня 1959 року ті села, що відійшли тоді від Станіславчицького району до Копайгородського, при його ліквідації відійшли до Жмеринського. У 1959 році об’єднались два колгоспи імені Шевченка й Мічуріна в одну сільськогосподарську артіль імені XXI з’їзду КПРС, яка на ту пору мала у користуванні 5885 га землі, в тому числі 4030,4 га орної, близько 100 га саду, 70 га ставу, 32 трактори, 17 комбайнів, 19 автомашин, працювало 1480 осіб. У 1959 році в Станіславчику збудовано цегельний завод потужністю більше 1 млн цеглин на рік,. На 1 січня 1959 року населення Станісланчика становило 5311 осіб, на 1 січня 1960 — 5327 осіб. У 1968 році за рішенням загальних зборів колгоспу розпочато будівництво нового Будинку культури на 600 місць, який закінчено у 1974 році. Збудований на місці зруйнованої в 30-х роках однокупольної дерев’яної Покровської церкви.
20 жовтня 1961 року згідно з рішенням № 683 Вінницького облвиконкому про вилучення приміщення церкви з користування релігійної громади, Вознесенська церква у Станіславчику була закрита. У 1989 році за кошти населення Вознесенську церкву відновили. У 1969 році на території колишнього МТС створено будівельно-монтажну пересувну колону № 59.
У 1975 році в селі розпочались роботи по спорудженню греблі на річці Мурафі, а закінчили її у 1977 році, плесо ставу розширилось і становить 144 га.
21 століття
21 травня 2016 року у Станіславчику Високопреосвященний Михаїл, архієпископ Вінницький і Брацлавський, звершив чин освячення престолу і храму — на честь Воздвиження Чесного і Животворчого Хреста Господнього.
